Індонезія в 1945-2008 рр.

1)Розповідь викладача з використання настінної карти:
Індонезія — гігантська країна в Південно-Східній Азії й по чисельності населення (понад 200 млн. чоловік), і по території (понад 13 600 островів), і по викопних ресурсах, серед яких головне багатство - нафта. Наприкінці XIX в. вона стала колонією Нідерландів, а в роки Другої світової війни була окупована Японією.
Націоналістичний рух на чолі з доктором Сукарно проголосило незалежну Республіку Індонезію відразу ж після звільнення країни від японської окупації англійськими військами - 17 серпня 1945 р. Із проголошенням незалежності Сукарно зайняв пост президента, а Мохаммад Хатта став віце-президентом. Наприкінці серпня при формуванні уряду прем\'єр-міністром країни був призначений соціаліст Сутан Шарір. 22 серпня Сукарно виступив із планом установлення монопартійної системи. Але проголошена «державна» Національна партія Індонезії так і не стала реальністю: уже 31 серпня президент «заморозив» її формування нібито для того, щоб виключити дублювання нею створюваних Національних комітетів Індонезії. У такий спосіб у країні встановилася монократична форма правління, очолювана Сукарно, при повній відсутності виборних представницьких органів. Тим часом, за допомогою Великобританії голландці повернулися у свою колишню колонію й прийнялися встановлювати свої порядки. З метою захисту уряд Сукарно мобілізувало індонезійські збройні підрозділи, сформовані ще в роки японської окупації. По всій Яві стихійно виникали групи молодих революціонерів, що встали на захист республіки. Перед погрозою збройного конфлікту з Нідерландами керівники республіки зволіли перевести свій уряд у Джокьякарту.
У листопаді 1946 переговори республіканського уряду з голландцями (при сприянні Великобританії) увінчалися підписанням першої офіційної угоди. У Лінгаджатській угоді Нідерланди визнавали де-факто юрисдикцію нової республіки над територією Яви, Мадури й Суматри. Була досягнута домовленість про співробітництво в справі створення федерації...

У серпні 2002 індонезійський парламент, Рада народних представників, схвалив виправлення, що передбачає всенародні вибори президента й віце-президента Республіки, починаючи з 2004. 5 квітня 2004 відбулися вибори в законодавчі органи влади Індонезії, що проходили за новою схемою. Виборцям стояло визначити склад нового органа регіонального представництва, а також обрати всіх депутатів нижньої палати парламенту. По їхніх результатах Партія Голкар, на чолі з Акбаром Танджунгом, одержала 21,6% голосів й 128 з 550 місць, ДПІ Мегаваті Сукарнопутрі зібрала 18,5% голосів й 109 місць. Серед інших партій, що одержали істотну підтримку, були Партія єдності й розвитку (ПЕР) - 58 місць, Демократична партія (ДП) - 57 місць, Партія національного пробудження (ПКБ) - 52 місця, Партія національного мандата (ПАН) - 52 місця й ісламістська Партія процвітання й справедливості (ПКС) - 45 місць. Усього у виборах брали участь більше 7,7 тис. кандидатів від 24 політичних партій.
П\'ять політичних партій, що найбільше успішно виступили на парламентських виборах, висунули своїх кандидатів для участі в перших прямих президентських виборах, що відбулися у два тури - 5 липня й 20 вересня 2004. Це були перші прямі президентські вибори в історії Індонезії. Кандидат недавно сформованої Демократичної партії, генерал у відставці й колишній міністр безпеки Сусило Бамбанг Юдхойоно, посів перше місце, але не зумів набрати більшість голосів. Тому боротьба в другому турі розгорнулася між Юдхойоно й Мегаваті Сукарнопутрі. Однак, президентом Республіки Індонезії став Сусило Бамбанг Юдойоно, що завоював у другому турі президентських виборів понад 60,9% голосів з 110 млн. виборців, що проголосували.
Інаугурація першого всенародно обраного президента відбулася 20 жовтня 2004. Новий президент пообіцяв ужити негайних заходів, щоб стимулювати мляву економіку Індонезії, покінчити із сепаратистськими заколотами, забезпечити безпека країни й почати реальну боротьбу з корупцією.
V. Закріплення. Таким чином...