Джерела римського права: постанови народних зборів, сенатус-консульти, конституції імператорів

Правова система Стародавнього Риму мала розгалужену та різноманітну за значенням мережу джерел права. Це поняття має далеко неоднозначний зміст. Слово «джерело» означає місце, ґрунт чи умови, з яких щось випливає, витікає, походить Можна назвати це і витоками права. Давньоримські юристи по-своєму пояснювали походження права, його характер, зміст та інше. Їхні міркування були зумовлені рабовласницьким способом виробництва. Відомий давньоримський юрист Тіт Лівій вперше вжив поняття джерело права чи витоки права. Він вважав закони XII таблиць витоками всього публічного і приватного права, особливо не вникаючи, що вини продукт суспільного розвитку, вираз чиєїсь воліта інтересів. Давньоримський юрист Ульпіан зазначав, що право (jus) походить від правосуддя (justitia). Інший юрист Цельс визначив право як науку про добро і справедливість. Юрист Папініан стверджував, що цивільне право походить від законів, плебісцитів, сенат-консультів, декретів принце псів, думок мудреців. Насправді це форми вираження права, його наслідки, а не навпаки. Справжня суть римського права – в захисті вищої несправедливості – рабства.
Джерело права – це умова та причина, що вказує на необхідність права в суспільстві та впливає на процес функціонування права.[5] В історичному значенні під джерелом права розуміють сукупність звичаїв, літописів, судових рішень, нормативно-правових актів, збірників кодексів тощо, які характеризують шляхи становлення права і надають йому формального виразу. В матеріальному значенні під категорією «джерело права» визначають сукупність економічних відносин та інтересів, які вимагають надання їм правової форми та характеризують як об’єктивні умови що впливають на процес функціонування права. В ідеологічному значенні під категорією «джерело права» визначають сукупність правових поглядів, концепцій та доктрин. В спеціально-юридичному значенні категорію «джерело права» визначають як сукупність правових документів, що містять сукупність правових норм, що...

Таким чином, одним з найважливіших форм права Стародавнього Риму був закон. З розвитком Римської імперії роль та значення, а також процедура прийняття закону змінювались. Ріст римської держави виявляв неадекватність коміцій як форми прямого самоуправління народу і потребував запровадження більш зручної законодавчої процедури, ніж прийняття законів народними зборами. Вже вперші роки імперії зменшується значення народних зборів, які до кінця І ст. н. е. надто рідко ухвалювали нові закони, а потім взагалі позбавилися цього права. При імператорах знову, як і в стародавні часи, зросло значення сенатус-консультів. У першій половині І ст. н. е. сенатус-консульти звичайно не мали санкцій, але вони набували обов’язкової сили завдяки едикту претора. Закономірним чином, з встановленням принципату, коли законодавча влада народу втілюється у фігурі принцепса, такі «народні» закони відмирають. Спочатку вважалося, що народ делегує свою владу принцепсу, який від імені народу тепер приймає так звані конституції, що мали юридичну силу закону. У ІІ ст. н. е. юристи обґрунтували положення, згідно з яким римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. Оскільки ідея народного суверенітету залишається при цьому важливішим принципом, вона легітимує владу принцепса, то закон зберігає модельне становище в структурі законодавчої маси. Законодавство імператорів перетворилося в найважливіше джерело права, оскільки конституції, на відміну від багатьох актів магістратів, діяли на всій території римської держави. В єдиному імператорському законодавстві стиралися межі між цивільним і преторським правом, це створило сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт. Здійснена імператором Юстиніаном І, що здобув слави найвидатнішого законодавця всіх часів і народів, кодифікація римського права заклала основу для подальшого розвитку права.