Юридний позитивізм Карла Бергбома і Пауля Лабанда (Німеччина)

У той час, як у філософії в другій половині XIX ст. домінуючим напрямом стає позитивізм, у правовій науці панівним напрямом стає тісно пов’язаний з ним юридичний позитивізм. Це зумовлюється насамперед усвідомленням ідеї права як фактору стабілізації суспільства, гарантії порядку і розвитку. Витворюється своєрідний культ права, зміцнення авторитету держави і права. Правовий позитивізм базується на політичній передумові, тобто на визнанні засадничої цінності держави, а також на вірі в експеримент, досвід, який з природничих наук переноситься у правові науки. Основне завдання юридичної науки, згідно з цією теорією, полягає у тлумаченні та систематизації щораз більш численних правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації XIX ст. Зародження і розвиток правового позитивізму значною мірою зумовлений результатами розвитку наукової природничої думки і є своєрідною реакцією на філософські системи німецького ідеалізму.
Здобутки природничих наук у XIX ст. переконливо доводили колосальний потенціал емпіричного методу. Це був своєрідний тріумф раціоналізму, поєднаного з експериментом. Саме тому робиться спроба по-новому досліджувати і з’ясовувати право, беручи до уваги лише діюче право і вважаючи його емпіричним матеріалом, який можна аналізувати і систематизувати, як у дослідженнях природничих наук. Один з представників позитивізму, писав: "Приватне і публічне право базуються на юридично обов’язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою, а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось філософа чи правознавця. Іншими словами, приватне і публічне право входять у позитивне законодавство і тільки завдяки цьому і набувають властивостей права. Те, що звичайно називають природничим правом або правом народів, було б краще назвати соціальною філософією, оскільки йдеться про порядок приватних інтересів, політичною філософією, оскільки йдеться про систему публічних інститутів, і, врешті, дипломатичною філософією,...

Таким чином із затвердженням буржуазних відносин у другій половині XIX ст. концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права стала доктрина юридичного позитивізму (П. Лабанд, К. Бергбом — у Німеччині). Відповідно до цієї доктрини творцем права вважалася держава, а право і закон ототожнювалися, тому юридичний позитивізм ще одержав назву етатичного (державницького) позитивізму. Як головний елемент правової системи розглядалося законодавство (система нормативно-правових актів). Основна вада юридичного позитивізму полягала у звуженні сфери правового регулювання до законотворчості. Його позитивною рисою були акцентування уваги на цінності і важливості правопорядку для суспільства, орієнтація на додержання законності, законослухняну поведінку. Отже у класичному юридичному позитивізмі поняття права визначається через поняття держави (як соціального інституту). Відповідно до цієї теорії держава є первинною, а право — похідним. Право є продуктом законодавчої діяльності держави. Без держави не може бути права. І все, що не видасть верховна влада, є правом. Для представників юридичного позитивізму характерне переконання в тому, що влада і закон можуть вирішити будь-які суспільні питання. Юридичний позитивізм заперечує природні і невід'ємні права людини щодо держави. З цієї позиції легістський позитивізм визначає наявність тільки основних прав і свобод громадян, встановлених (дарованих) законодавцем. Одночасно останній встановлює основні обов'язки громадян. Держава може відмінити основні права в будь-який момент, але вона дотримується їх за своєю «доброю волею». І якщо владний акт протирічить основним правам, то це не означає, що держава порушує права громадян: вона не зобов'язана їх дотримуватись. Таким чином, класичний юридичний позитивізм в будь-якому вигляді дає формальне визначення свого поняття права. Верховна (державна) влада існує і її нормативні накази будуть вважатись правом, оскільки воно втілене в життя у формі закону або...