З історії документознавства в Україні

Першими розробками з теорії документа в Україні мабуть слід вважати наукові джерелознавчі студії, зокрема, започатковані М. Іванишевим в Університеті Св. Володимира і продовжені В. Антоновичем, В. Іконниковим та іншими вченими університету, яких називають «київською школою документалістів». Так, виданий у Києві в 1881 р. групою студентів літографований конспект лекцій В. Антоновича «Источники для истории Юго-Западной России», охоплював аналіз документальних джерел з ХІІІ до кінця ХVІІІ ст., що були поділені ученим на три великі групи: літописи, юридичні документи, записки мандрівників і сучасників.
Подальша наукова робота з класифікування та інших питань теорії писемних історичних джерел, розвинутих, зокрема, учнями В. Антоновича, іншими вітчизняними джерелознавцями, є окремою й особливо важливою темою, що ілюструє еволюцію уявлень про документ як історичне джерело. І в періодах, вже наближених до нашого часу, такі студії (у тому числі виконані у згадуваному Київському університеті) часто наближалися до розв’язання концептуальних питань документознавства у його зв’язку з архівознавством і спеціальними історичними дисциплінами.

Як відомо, науку з назвою «документознавство» сформовано в СРСР у 1950–1970-і роки. Її центрами були єдині у радянській державі профільні з цієї наукової дисципліни навчальний і науковий заклади – відповідно Московський історико-архівний інститут (МДІАІ) та Всесоюзний науково-дослідний інститут документознавства та архівної справи (ВНДІДАС).
Інституціональний розвиток документознавства в Україні відбувається тільки після набуття нею незалежності у 1991 р. Водночас не можна говорити, що такий розвій відбувається з нульової позначки. І йдеться не тільки про досить ґрунтовне нормативне і науково-методичне забезпечення організації діловодства в республіці, створене за часів СРСР, реалізацію його засад малочисельною, але високофаховою групою випускників МДІАІ, а й про досвід наукової діяльності із суміжних з документознавством галузей знань та практичної роботи з різними об’єктами, які узагальнено називають документами.
Власне побудова лінійної схеми розвитку документознавства в Україні навряд чи можлива та й доцільна; можна говорити лише про окремі епізоди, що складають нарис такої історії.

Якісний аналіз тематики рубрики «Документознавство та архівознавство» («Документознавство») дає підстави для висновку про сконцентрованість більшості дописувачів часопису на вивченні вузлових теоретичних питань, пов’язаних із апробацією теоретико-фундаментальних і теоретико-прикладних знахідок, досягнень, а також із вивченням зарубіжного і вітчизняного досвіду у сфері керу­вання документаційними процесами, методикою та методологією документознавчої науки. Дослідження теоретичного характеру вказують на тяглість класичних проблем кожної науки — її мови, ви­значення об’єкта й предмета, змісту, окреслення основних напрямів і завдань, методології, прогнозування перспективи та чинників її розвитку тощо.
Частка історичних і практичних праць — приблизно однакова. Якщо говорити про історичні праці з документознавства та споріднених і суміжних із ним галузях знань, то здебільшого це статті, що розкривають діяльність провідних