Адвокатура в Україні у дореволюційний період (1864-1917 рр.)

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавче закріплена як особливий правовий інститут. Щоправда, й до цього в Україні існувало так зване судове представництво.
Зокрема, ще за часів Київської Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідки порядного життя обвинуваченого), "видоки" (свідки вчиненого стороною або спірного факту). В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.
Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби (XIV – XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р. Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно – політичні наслідки для України, але й справило певний позитивний вплив, зокрема, на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і магдебурзьке право.
Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке (німецьке) право (XIV – XV ст.), а дещо пізніше – й у загальнодержавних судах (XV ст.). Вперше станова професійна адвокатура з'являється у міських судах, а згодом – у загальних публічних. Назва "адвокат" у значенні захисника прав сторони вперше вживається в "Правах, по которым судится малороссийский народ" – пам'ятці козацького права 1743 р., тобто в період гетьманщини в Україні. Доти ж перший Литовський статут 1529 р. вживає термін "прокуратор". Щоправда, вживаються слова...

Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих — господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста — "прокуратора, або речника". Так, Литовський статут, який діяв на українських землях аж до 1842 р. в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 рр.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах. Зокрема, у ст. 10 VI розділу першого Литовського статуту наводиться умова, за якою прокуратором у судах не міг бути іноземець, а лише чоловік "у Великому княжестве оселый".
Найдокладніше регулює порядок судового захисту третій Литовський статут, який прокураторам присвячує п'ять артикулів (57—61) IV розділу.
Зокрема, встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити такий висновок.
У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис. Адже, як відомо, Україна у ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.
Однак широкий демократизм і визнання рівного політичного права для кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що особливо проявились у період козаччини, не міг не позначитися на адвокатурі. Ці перші паростки, як вже зазначалося, з'явилися у "Правах, по которым судится малороссийский народ", де досить чітко були сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що пред'являються до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх професійних обов'язків.
Слід також зауважити, що перші спроби організувати на демократичних засадах українську адвокатуру мали в собі й негативні для ефективної діяльності адвокатури риси. Зокрема, передбачений у "Правах, по которым судится малороссийский народ" порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний, самоврядний характер юридичної природи адвокатури.
В цілому ж ці перші організаційні форми української адвокатури несли в собі принципи, привнесені у європейську адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобода адвокатської професії, тісний її зв'язок з судовими органами, система визначення гонорару тощо.