ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОГО ОСМИСЛЕННЯ ВАСИЛЯ СТУСА

Вступ
Василь Стус один з найбільших українських поетів ХХ століття. В новітній українській поезії його ім'я на чільному місці. І не тільки тому, що світлий образ цієї людини – поета трагічної долі – став символом незламності духу людської і національної гідності, закономірним продовженням дорогої і життєво важливої для українського народу традиції народолюбства й вірності патріотичному обов’язку. Найголовніше те, що це самобутній поет – на рівні сучасного поетичного мислення, схильний до філософського заглиблення й самовираження, до герметичної самовідданості поетичного слова і водночас до синтезу глибинних традиційних джерел українського художнього образотворення з поетичною мовою ХХ століття.
Стус належав до так званих шістдесятників – опозиційно настроєної національної свідомої молодої інтелігенції, що відверто протиставляли себе тоталітарному режимові з його політикою децентралізації і придушення прав людини, культивуванням провінційності і меншовартості української культури.
Сьогодні, майже певно можна сказати, що тільки передчасна смерть поета у брежнєвських політичних душогубках не ввела Василя Стуса у лаврові колони лауреатів Нобелівських нагород у галузі літератури як першого українця.
Передчуття, впевненість в тому, що йому “віддасться в славі” утвердилось у двадцятирічному юнакові тоді, коли він закінчував українське відділення історико-філологічного факультету Донецького державного педагогічного інституту. Відкривалися неозорі дороги, далекі та світлі шляхи. Він вимріює, хоча й не признається самому собі в тому – щоб не наврочити, не сполохати долю, - для себе літературне покликання. Можливо, літературного критика, історика літератури, перекладача ... Потаємна, глибинна мрія про себе як про поета ховалася далеко. “Спрацьовувала” селянська звичка не поспішати ділити те, чого ще не робив.

Висновок
Церква святої Ірини
Криком кричить із імли, мабуть,
Тобі вже, мій сину,
Зашпори в душу зашли.
Скільки набилось туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу.
Маму лишив – на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
Б’ється об мури грудьми.
Глипає оком в’язниця,
Наче сова із пітьми.
Київ – за гратами. Київ –
Весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв?
А чи орда навісна?
Мороком горло огорне -
Ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна
Здрастуй, страсна моя путь.
Ув’язнення відбував у Мордовії. Але поет не корився, він продовжував писати, хоч у тюрмі забирали кожен написаний листок.
Тюремні вірші поета важко назвати світлими. Але все-таки у поезії – як осердя – три ясних наскрізних струмені:
- України,
- Матері,
- Дружини – тир сонцеликих жінки благословляли поета на подвиг і не відпускали його в країну темряви і вічної розлуки. “Ти мене даремне, леле, В світ неправди привела”, - єдиний докір, кинутий матері.