Ніла Зборовська-сучасний український літератор

Вступ

Ніла Зборовська — письменниця, літературознавець, психоаналітик, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, автор численних статей, есеїв, романів, досліджень: «Танцююча зірка» Тодося Осьмачки» (1996), «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка. Есей» (2001), «Психоаналіз і літературознавство» (2005), «Код української літератури» (2006).
У дитинстві вона мріяла жити після смерті на Сонці з татом… Зараз її мрія — збудувати на українській землі храм, у якому можна зцілювати людей знаннями та вірою в Бога, «старовинним українським способом замовляти від страху. Народним українським психоаналізом».
Її улюблений жанр у літературі — драма. Вона ризикнула з’ясувати код української літератури з точки зору психоаналізу — «від Сковороди до Забужко». Цей код, на переконання Ніли Зборовської, захований глибоко у надрах нашої культури, духовності — у фольклорі. «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури» — унікальний проект для сучасного літературознавства. У цьому науковому романі письменниця прагне розгадати таїну, віднайти ключ до розуміння народних істин. Вона стверджує, що головний код історії української літератури — це код апокрифічного християнства. Дослідниця послуговується трьома методами аналізу — формально-структурологічним, метафізичним та герменевтичним.

Висновки

Таким чином, для історії (чи психоісторії) бракує повноти. Ніла Зборовська пропонує радше оригінальну постановку ПРОБЛЕМИ ПСИХОІСТОРІЇ української літератури від доби романтизму починаючи - і аж до нашого часу. В ній представлено нариси, фрагменти, вектори, хоча зрозуміло, що надзавданням авторки є все ж таки формулювання закономірностей. Зрештою, Н.Зборовська й сама усвідомлювала колізію, про яку я зараз кажу, недарма ж вона, мовби передбачаючи відповідні зауваження, пояснює, що «психоаналітик не прагне фактажної повноти», для нього важлива вже сама «постановка домінуючої проблеми». Так то воно так, тільки ж має бути, попри все, відповідність між заявкою (психоісторія!) – і реальним результатом (нариси з психоісторії).
Тепер про методологію дослідження. Н.Зборовська запропонувала несподівані, нетрадиційні підходи до традиційного (в основному) матеріалу. Констатувавши факт «реабілітації історизму», вона взялася за історико-літературні студії, «озброївшись» інструментарієм одразу кількох методів дослідження. Дисертантку приваблюють можливості «синтезу методологій»: класичного психоаналізу, аналітичної психології, герменевтики, структуралізму, компаративістики. Але не тільки їх. Не менш важливим у роботі є й постколоніальний аспект. У кожному разі, мені він видався одним із ключових. У стихії цих різних підходів авторка почувається, як риба у воді. Вона впевнено тримається Аріадниної нитки аналізу, зіпертого на «синтез методологій», не впадаючи в еклектику і свято вірячи, що методологічна точність веде її до обґрунтованих висновків, - якими б екстравагантними вони не були.