Правова доктрина як форма (джерело) права

ВСТУП

Традиційним при вивченні права є розгляд питання про джерела права. В літературі звертається увага на багатозначність і нечіткість цього поняття, а також численність джерел права. Однак у радянській правовій системі джерелом права здебільшого визнавалися нормативно-правові акти. Не змінилися погляди правників з цього приводу і зараз.
Отож, у багатьох випадках джерела права ототожнюються з його формами. Так, В.Шаповал зазначає, що формами існування будь-якої галузі національного права є нормативно-правові акти, що належать до формальних джерел права [24, с.5]. Ту саму ідею висувають і автори підручників з теорії держави і права, які визнають юридичні джерела (форми) або соціально-соціальні джерела офіційно-документальними формами вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і надають їм юридичне, загальнообов’язкове значення.
До загальносоціальних джерел відносять економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або обֹєктивно обумовлюють виникнення правових норм. В російській літературі зустрічається ще більша градація. Тут зустрічаються матеріальні, ідеальні та юридичні джерела права.
Матеріальні – ґрунтуються на системі об’єктивних потреб суспільного розвитку, своєрідності даного способу виробництва, базисних відносинах. Але суспільні потреби мають бути осмислені та скориговані законодавцем у відповідності до рівня його правосвідомості та політичної орієнтації. На його позицію можуть впливати особливості міжнародної та внутрішньополітичної обстановки, деякі інші фактори. Всі ці обставини у своїй сукупності і становлять ідеальне джерело права.
Результат ідеологічного осмислення потреб суспільного розвитку шляхом ряду правотворчих процедур отримує своє вираження в юридичних актах, які є юридичним джерелом права. В цьому випадку юридичне джерело права та форма права співпадають за змістом [20, с.375].
Але в деяких видання поняття „джерела права” і „форми права” не ототожнюються. Вони, за...

Прийняття 28 червня 1996 року Конституції України стало, як вже відзначалось, фактичним закріпленням конституційно-правової доктрини України з чіткими ліберально-демократичними характеристиками. Це не було явищем випадковим. Так само, як і не було випадковим відновлення в серпні 1991 року національної державності України. Це закономірний процес розвитку демократії та утвердження загального добра у Європі і світі. Проте важливо пам’ятати, що цьому передували непроста, часами трагічна для багатьох поколінь українського народу, багатовікова iсторiя українського державотворення, реалізація українською нацiєю свого невід’ємного права на самовизначення в 1917-1918 рр. і втрата національної державності в 1920-1923 рр., багатоміліонні жертви українсього народу в “цивілізованому” ХХ ст. (війни, голодомори, сибіри, чорнобилі). Тому будь-які непродумані, необгрунтовані зміни в тексті чинної Конституції України, особливо щодо її засадничих положень – положень, які реально становлять ядро конституційно-правової доктрини України, є не тільки спробою повернення “назад” (до тоталітарних методів правління), а й відступленням “сильних світу цього” від своєї історичної місії відповідальності “перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями” (ч.6 Преамбули Конституції України) за долю української державності, за майбутнє українського народу.
Важливо відмітити, що принцип верховенства права окремими дослідниками ототожнюється з принципом законності, адже обидва принципи передбачають обов’язок держави виражати в законах право та підкорятися цим законам. Але така думка, на наше переконання, не може відповідати сучасним уявленням про принцип законності та принцип верховенства права, адже різниця між ними, розглянута нами вище, свідчить про не синонімічне співвідношення однопорядкових категорій, а про співвідношення фундаментального принципу та спеціального, який подекуди має конституційне закріплення.
Очевидний конфлікт тлумачення принципу законності...