правова активність особистості

В юридичній літературі майже відсутні спеціальні дослідження, присвячені проблемі правової активності, лише деякі питання висвячувалися в процесі дослідження правового статусу особи, прав та свобод людини і громадянина, але це не тотожні категорії.
Так, за часів існування СРСР, а також вже за часів незалежності питання правової активності особи не раз ставало одним з найдискусійніших. Такий стан речей пояснюється тим, що дане питання, не зважаючи на бурхливий розвиток науки теорії держави і права, залишалося не дослідженим принаймні до середини 70-рр. минулого століття. Саме в цей час увага теоретичних юридичних наук поступово повертається до особистості, її правового статусу, зв’язкам з державними та громадськими організаціями. Але, дослідження проблеми правової активності, в той час, мало надто поверхневий характер, що пояснюється першочерговою увагою до таких складових правового статусу особи, як то правова культура, правова поведінка, правова свідомість. За таких умов правова активність розглядалася виключно у її зв’язках з вказаними категоріями. Вбачалося, що правова активність існує лише як проміжна категорія між правовою культурою та правовою поведінкою.
Звичайно, визначення таких пріоритетів у дослідженні правового статусу особи, не сприяло ґрунтовному вивченню проблематики правової активності, якби не сміливі спроби окремих науковців, які наважилися виступити проти пануючої точки зору. Але прагнення певної когорти авторів дослідити у всій багатоаспектності проблему правової активності все ж таки не змогли утворити повноцінну наукову систему дослідження.
Вже за часів незалежності України питання правової активності чи професійної правової активності не втратило свою актуальність. Такий стан речей виглядає цілком логічно, адже правова активність є суміжною категорією між поняттями правова культура, правова поведінка, правова свідомість тому, досліджуючи дані поняття, не менша увага приділялася з’ясуванню суміжних категорій.
Але серед...

Отже, система правового виховання — сукупність основних частин (елементів) правовиховного процесу, що забезпечує його визначений порядок і організацію. Вона, з одного боку, характеризується цілісністю, всі елементи якої розташовані у певному встановленому порядку, який залежить передусім від важливості й значення кожного конкретного елемента системи, а, з іншого — вона не має структурної ієрархії та чіткої внутрішньої підпорядкованості, тобто жоден елемент не може володіти беззаперечною перевагою щодо іншого. Система правового виховання надає можливість з\'ясовувати внутрішній механізм взаємодії та взаємовпливу її структурних елементів, їх специфічні риси, динамізм, ефективність та результати правовиховного процесу.
Нова Україна, яка набула незалежності на зламі століть, проголосила для себе, що людина, її життя та здоров\'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються за найвищу соціальну цінність. Український народ обрав шлях побудови демократичної держави, тобто держави, у якій буде здійснено принцип панування права, що ґрунтується на визнанні прав і свобод людини, і який слугуватиме дороговказом для діяльності всієї держави.
Вирішити це завдання не так легко. Адже спадщина, яка дісталася нам у сфері прав людини, була дуже недосконала і не відповідала міжнародним стандартам. Справа у тому, що в суспільній свідомості, в культурі країни - як дореволюційної, так і післяреволюційної - права людини не займали важливого місця. Лише деякі прогресивні діячі України (Т. Шевченко, І. Франко, М.Драгоманов, М. Ковалевський, М. Грушевський та ін.) справді усвідомлювали значення прав і свобод людини в житті суспільства.
Знання громадянами нашої країни своїх прав сприятиме консолідації сучасного українського суспільства, подоланню політичного протистояння, оскільки за своєю природою вони мають консенсуальний характер і базуються на принципі «моя свобода не повинна завдавати шкоди свободі інших». У цьому виявляється моральність природи прав людини, їх схильність...