Відтворення метафори в українських віршових перекладах

З прийняттям християнства на українських землях поширилося письмо, створене ченцями Кирилом і Мефодієм.
У богослужіннях та інших церковних справах вживали церковно – слов’янську мову – літературну мову, що спиралася на південнослов’янські діалекти й була зрозумілою східним слов’янам. Поступово ця мова поширилася не лише на релігійну, а й на світську літературу.
Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали релігійний характер. Передусім у Київській Русі перекладали окремі частини Біблії, житія святих, проповіді, псалми, патерики.
Перші давньоруські книжки писані від руки на пергаменті – це Євангеліє, Псалтир. Найстарша збережена до сьогодні книга – Остромирове євангеліє (1056 – 1057 рр.), трохи пізнішого часу «Ізборник князя Святослава Ярославича» (1073).
Рукописних книг з тих давніх часів дійшло мало. З ХІ ст. – 33, за всі чотири століття (ХІ – ХІV) – 1493, а їх було близько ста тисяч. Переписування книжок – тривала й клопітка справа, бо вони були більш мальованими, ніж писаними. Кожна літера писалася окремо від попередньої пензлем та спеціальною фарбою. Початкова літера сторінки вимальовували особливо великою і яскравою. Таке письмо називають уставом. З ХІV ст. перейшли на півустав, а з середини ХV ст. – на скоропис, що нагадує сучасне письмо. Тривале й трудомістке виготовлення книжки робило її великою цінністю, вона могла належати тільки дуже заможній людині, а читання вважалося почесною й богоугодною справою. Автор «Ізборника Святослава» (1073, 1076 рр.) наголошує на тій користі, що її може принести читання творів: «Добро є, братіє, почитання книжне, паче всякому християнину: блаженні ті, хто всім серцем взискує його… Як окраса воїнові зброя і кораблю – вітрила, і праведнику – почитання книжне».

Проблеми перекладу, який у всі часи виконував найважливішу соціальну функцію міжмовного спілкування, сприяючи не лише швидкому розповсюдженню й обміну інформацією у людському середовищі, але й взаєморозумінню між людьми, набувають особливої актуальності в сучасних умовах розвитку України. Живий інтерес до цих проблем, з одного боку, пояснюється процесами глобалізації та узгодження національного розвитку зі світовими структурами, що сприяє зростанню іншомовної інформації та викликає необхідність її осмислення в контексті й засобами національної культури. З іншого боку, суттєвість перекладацької тематики для України обумовлена надзвичайним зростанням кількості перекладів власне українських авторів іноземними мовами, що почався ще за часів здобуття Україною державної незалежності.
Ці фактори спричиняють гостру необхідність глибинних трансформацій самого стилю й форм мислення сучасного перекладача: переходу від ідеографічних прийомів опису мистецтва перекладу до більш докладного методологічного аналізу перекладеного тексту. У зв’язку з цим постало питання про можливість становлення спеціальної дисципліни – перекладознавства, яка включала б у себе не тільки чисто філологічні, етнографічні, культурологічні аспекти, але й здобувала б риси раціонально організованої й загальнозначущої теоретичної дисципліни, що усвідомлює свої методологічні передумови.