“ Проблематика трагедії Ж. Расіна «Андромаха»”

Давньогрецький міф про Гектора і Андромаху, прославлений античними авторами, не раз притягував до себе увагу письменників і поетів наступних поколінь людства. Французи пристосували поетичну легенду про юного сина Гектора й Андромахи Астіанакса до своєї національної історії, подібно тому як це зробили древні римляни з ім'ям троянця Енея. Юнак Астіанакс не загинув, як оповідають про те античні автори; він був врятований і заснував французьку монархію, ставши прабатьком французьких королів. Сюжет, заснований на легенді про Андромаху, лестив національній самосвідомості французів часів Расіна.

Із стильових напрямків, що панували в західноєвропейській літературі ХVІІ сторіччя, у Франції, як у кожній іншій країні, панував класицизм. Франція дала класицистичні зразки літератури цього напрямку. Саме французькі класицисти зуміли поєднати досвід античної літератури з національними традиціями свого народу, що не вдавалося зробити класицистам інших країн.
Одним з найяскравіших представників цього періоду є Жан Батист Расін. Саме його творчості присвячена дана робота.
Об’єктом дослідження є творчість Ж. Расіна та його трагедії «Андромаха» у контексті естетики драми класицизму. Основний зміст роботи полягає в детальному аналізі трагедії “Андромаха”.

У трагедіі «Андромаха» вперше набули втілення художні ідеї Расіна. Драматург використав сюжет із давньогрецького міфу про Троянську війну, але опрацював його так, щоби відтворити конфлікт почуття й обов'язку та ідею «трагічної вини» героїв. Персонажі трагедії пов'язані між собою стосунками, характерними для структури пасторальних романів XVII ст.: кохання кожного героя залишається нерозділеним. Але якщо в пасторальних романах діяли пастухи і пастушки, то у трагедії діють державці, відповідальні за долю своїх народів і держав. Саме це і уможливлює розкриття головного класицистського конфлікту.
У своїй трагедії автор безкомпромісно виступає на захист обов'язку, розуму, доброчесності, які повинні приборкати пристрасті людського серця. Расін здебільшого показує не перемогу обов'язку, а, як правило, перемогу почуття.