Традиції українського бароко в творчості Павла Тичини

І РОЗДІЛ. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Українське бароко та його вплив на подальшу українську літературну традицію.
Література, як і саме людське життя, розвивається за своїми законами. Так само, як на зміну одній історичній епосі, одному соціальному ладу приходить інший, так і в літературному процесі на зміну одному мистецькому напряму приходить новий.
Важливою добою розвитку українського мистецтва, його золотим віком всі вважають XVII - XVIII ст. – добу, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України. Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям у мистецтві цілої Європи – стиль бароко.
Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, – так само як це було і в цілій Європі. Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що спиралися на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку [23, с. 2]. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю. Колишньої красі починають протиставляюти силу, спокою -- рух, гармонії -- боротьбу. Саме ці потреби міг вдовольнити новий мистецький напрямок – бароко. Хоч зразки бароко приходили до нас із Західної Європи, з Італії й Німеччини. Власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, бароковий стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського бароко. Визначальними рисами бароко були: посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів; мінливість, поліфонічність, ускладнена форма; тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму; прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору; трагічна напруженість і трагічне світосприймання...

Павло Тичина – великий український нацiональний поет, у творчостi якого гостро вiдобразилася доля української нації. Навіть в iсторiї свiтової лiтератури, мабуть не знайдеться iншого такого прикладу, коли б поет вiддав половину свого життя високiй поезiї, а половину – нещаднiй боротьбi зi своїм талантом.
Людина високого дару i великих творчих сил, Павло Тичина був носiєм i виразником української барокової традицiї. У ньому вона голосно заговорила в переломну добу нашої iсторiї i в ньому найяснiше засяяла – пiсля Сковороди. У ньому вона i перегорiла.
Радянська система не дала йому розгорнутись на повну силу його величезного таланту. Бiльш того, тогочасний устрій деформував цей талант, але навiть те, що вiн створив у перший перiод своєї творчостi, забезпечило йому мiсце серед найбiльших свiточiв людства.
Неодноразово тичинознавці намагалися віднести ранні твори поета до конкретної літературної школи, але сам митець не визнавав себе приналежним до якогось конкретного напряму. При цьому погоджувався, що на його творах відбилися вчення символізму, імпресіонізму, бароко, навіть футуризму та імажинізму.
Поетичний доробок Дмитра Павличка — неоціненний внесок в розвиток української літератури. Письменник є визначною постаттю в історії суспільного і культурного життя України. У літературний процес Павло Тичина увійшов як продовжувач кращих надбань вітчизняної поезії та як основоположник кларнетизму.
Рання творчість П. Тичини насичена виразними ознаками барокової літератури.
Творчість Павла Тичини становить невід’ємну складову українського літературного процесу і, закономірно, привертає увагу критиків і літературознавців. Зауважуємо, що стильові особливості творчості Павла Тичини досліджувалися в наукових розвідках Ю. Меженка, Г. Майфета, С. Єфремова, М. Степняка, Г. Клочека, Н. Над’ярних, М. Моклиці, В. Моренця, Ю. Коваліва, Ю.Шевельва, Н.Костенко, О.Губара, Л. Ушкалова, Ю. Лавріненка та ін. Проте на сьогодні ще не достатньо вивчена бароковість ліричних...

Отже, проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:
У І розділі дипломної роботи описано теоретико-методологічні засади дослідження. З’ясовано, що бароко є одним з тих стилів, що на українському ґрунті були представлені найбільш повно та мали серйозний вплив на культуру. Поетика бароко органічно «сплавляє» символіку з побутовим натуралізмом, аскетику – з гедонізмом, сакральне — із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним. Поетика літературного бароко поєднує в собі різношарові, протилежні елементи й форми. Бароко органічно поєднує трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Вибагливо співіснують в ньому християнські та язичницькі елементи. Дослідники відзначили, що романтизм 19 століття в багато дечому звернувся до бароко і відродив чимало барокових традицій. Ознаки давнього бароко і «барокової людини» разюче відроджуються в необарокових творах і людині 1917-33 років. Від 1925 року необароко стало програмою вітаїстів. Численні барокові тенденції зустрічаємо у творчості М.Гоголя, П.Тичини, В.Шевчука тощо.
Також у першому розділі досліджено історіографію питання. Тичина зміг об᾿єднати символізм початку ХХ століття з бароко VXII століття. Незважаючи на значну кількість літературознавчих досліджень барокових особливостей творів П. Тичини, існує потреба їх подальшого аналізу й осмислення під новим кутом зору. Найбільш об’єктивними і найменш ідеологічно забарвленими є дослідження 1920-х років (Ю. Меженка, М. Зерова, Г. Майфета, С. Єфремова, М. Степняка й інших) і літературознавчі праці, написані з кінця 1980-х років й до нашого часу (Г. Клочека, Н. Над’ярних, М. Моклиці, В. Моренця, Ю. Коваліва, Ю.Шевельва, Н.Костенко, О.Губара, Л. Ушкалова та ін.).
Одним із перших дослідників барокових тенденцій у творчості П. Тичини був Ю. Лавріненко. Він аналізує кларнетизм ранньої творчості...