Канон в естетиці

Етика (від грєц. еі/ііса – звичай, характер) – наука, яка вивчає мораль, моральність. Як ви¬значення специфічної сфери дослідження, термін «етика» вперше використав Арістотель.
Специфіку взаємодії етики й естетики, з наголосом на проблемі творчості, вивчав і німецький філософ ИОГАНН ФІХТЕ (1762– 1814). Він був прихильником ідеї тотожності естетики і теорії мис¬тецтва, а специфіку мистецтва виявляв через порівняльний аналіз: «мис¬тецтво – наука», «мистецтво – мораль». Саме мистецтво, на думку філософа, сприяє становленню цілісної людини. Й. Фіхте вклю¬чає етику до структури філософського знання і поєднує моральність з творчою активністю людини. Це був принци¬пово новий аспект аналізу співвідношення «філософія – етика – творчість», особливо якщо враховувати, що Фіхте намагався до¬повнити ідею І. Канта про «чуттєву» і «моральну» людину положен¬ням про можливість через виховання піднести чуттєві потяги до рівня обов\'язку.
Особливу роль етика відіграє під час аналізу мистецтва як скла¬дової частини предмета естетики. Кожна конкретна естетична ідея виступає певною мірою узагальненням розвитку мистецтва та есте¬тичної діяльності взагалі і у конкретну історичну епоху зокрема. Вихо¬дячи з цього, доцільно порушити і розглянути питання професійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Це пов\'язано з тим, що мораль є надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей в усій її різно¬манітності та специфічності не може не накладати відбиток і на спе¬цифіку моральної регуляції. Існують окремі види людської діяльності, що висувають особливо високі і навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі цією діяльністю займаються професійно.

Узагальнюючи все що було сказано, усе це доводить, що шанування святих існує як культурно-релігійний феномен і виникає незалежно від офіційних постанов. З одного боку, слово \"канонізація\" можна переводити як узаконювання (оскільки канон - це закон), з іншого боку, є й інший закон, набагато більш високого порядку, зв\'язаний з розумінням святості й істини. Святими в християнському розумінні стають ті люди, що слідом за Христом повторюють шлях святості й у свою чергу стають прикладом, \"правилом віри благочестя\". Святий - це зразок, тобто норма, а значить канон.
І цей канон у силу специфіки східно-християнського світосприймання не може бути зовнішньо естетичний або антиестетичний. Як святість - правило віри, так і втілення цього правила в художніх образах повинне бути благочестиво, пристойно з погляду релігії й одночасно естетично.
У підсумку необхідно відзначити ще одну \"естетичну\" сторону канонізації. Канонізація - процес створення образа святого, і це саме художній образ, оскільки створюється він у творах мистецтва: у літургії, житії й іконографії. І тут ми простежуємо логікові зовсім специфічну, тому що об\'єкт носить тільки ім\'я і відбиває фактологію історичного персонажа.
Логіка ця підлегла логіці створення канону, тобто приклада, правила християнського подвигу, що визнається за норму, зразок. І твір мистецтва, що розповідає про цьому, саме стає правилом, а мистецтво - канонічним.
Таким чином, ми бачимо глибокий зв\'язок між каноном і канонізацією, що, у свою чергу, багато в чому починає визначати художній канон при створенні нових творів мистецтва, що виникають на її основі.