Право і політика

В наш час найбільш цікаві теоретико-методологічні новели можливо опрацювати передусім на межі міждисциплінарного дискурсу, і таким, безперечно, є простір збігу інтересів наук політології, соціології та правознавства. Протягом XX ст. головним методологічним посиланням інституціоналістів лишалася теза: форми соціально-політичних дій людей мають вивчатися у тісному зв'язку з існуючою системою нормативних актів та соціальних інститутів, необхідність виникнення і функціонування яких дорівнює природно-історичній закономірності. Саме тому поняття політика та права вважається однією з найважливіших у суспільних значень; їх трактують як специфічну соціальну реальність, що складається в різних сферах суспільства.
У державознавстві, зокрема у конституційному праві, дефініція укорінилась у дослідженнях проблем реалізації прав і свобод людини, стану і функціональності структур державності, оцінки фактичних відносин уряду й суспільства, аналізу системи дій політичних інституцій тощо. Наукове обґрунтування поняття права та політика пов'язане ще з працями науковців с початку XX ст. в правознавстві. Більшість правових інститутів, вивчають взаємозв’язок між політикою та правом, не тільки як результатом юридичної техніки (конструкцією на базі норм), а також елементом організації суспільства. Одним із дослідників XX ст. наприклад: М. Оріу вважав, що будь-яка суспільна група стає інституцією, як тільки в ній буде визнано наявність особливої волі, що є відмінною від волі окремих її членів; зокрема, інститутами він вважав профспілки, банки, церкву і саму державу. Найбільшого поширення та подальшого розвитку концепція М. Оріу набула в працях італійських і французьких правознавців.
Полеміка між юристами стосовно визначення поняття права точиться до сьогодні. Але нині ситуація з людськими пізнавальними зусиллями видається такою, що наші спроби схопити світ у поняттях ніколи остаточно не добігають до кінця. Поняття, як і теорії, являють собою лише тимчасові результати наших пізнавальних...

На підставах вище викладеного можемо стверджувати, що політика є визначальною властивістю втілюватися в право, закони, що означає перетворення в життя завдань держави і досягнення необхідних для людей соціально-економічних результатів, стимулів для духовної та культурної діяльності.
Власний досвід нашої країни вчить, що в конкретно-історичних умовах політика є умовою прогресу, радикальних чи еволюційних реформ або призводить до протилежних процесів – стагнації , занепаду, хаосу, безладдя в країні.
Конституційне право за своєю сутністю є найбільш концентрованим виразом політики. Отже, з’ясування справжнього змісту конституційної норми, встановлення волі, вираженої в законі, є одночасно і встановленням політичної волі. А ухвалення акта тлумачення обов’язково відповідатиме політичним інтересам однієї політичної сили і суперечитиме інтересам інших політичних сил.
Суд ухвалює правові рішення лише іменем держави, але на принципах основного Закону держави. Разом з тим він діє у взаємопов’язаній системі правових і політичних відносин, ухвалює свої рішення на основі Конституції, яка має політико-правовий зміст і значення. Тому Конституційний Суд виступає і як політико-правовий інститут.
Отже, Конституційний Суд не може відмежуватися від проблем політики, оскільки політика закладена в самій Конституції. Не може відмежуватися він і від посередницької місії при виникненні правових і політичних конфліктів у держави повинна бути ідеологія як уявлення про обов’язок, закріплений в Конституції і законодавчих актах. Тому сама політична функція повинна здійснюватися шляхом законодавчих настанов, через правове регулювання. Право – це форма виразу політики.