категорії, методи і функції

Категорії політології. Категорії – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві.
Це наступні категорії:
• політична влада;
• політична система суспільства (поєднує в собі решту категорій - політичні інститути -державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування);
• політична культур і її складові (політична свідомість, політична поведінка, політичні цінності, політичні норми, політична соціалізація);
• політичний процес (відносно однорідні серії політичних явиш, пов'язаних між собою причиновими або структурно-функціональними залежностями);
• політичне явище (сукупність усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики).
Методи політологічних досліджень. Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у політології, називається методологією.
Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи:
• експерименту;
• методи обробки емпіричних даних;
• методи побудови наукових теорій та їх перевірки;
• масове анкетування;
• інтерв'ю;
• експертні опитування;
• обробка документів.
Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів.
Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки.

Термін "політологія" походить від двох грецьких слів : politike - державні і суспільні справи і logos - вчення, наука, тобто політологія - наука про управління державою.
Кожна суспільна наука, у тому числі і політологія, проходить три ступеня розвитку - філософський, емпіричний та стадію ревізії емпіричного стану. Перший, філософський період розвитку політології продовжувався приблизно з часів Аристотеля до громадянської війни в Америці (1861 - 1865 рр.). Це період накопичення філософського знання про суспільство та політику. У цей період зроблені найвагоміші відкриття у політиці. Уже в Стародавній Греції Аристотель дав визначення політичних режимів і ввів такі терміни, як "монархія", "аристократія", "олігархія", "демократія" та інші. З того часу політична філософія стала невід’ємною частиною духовного життя суспільства.
Дуже важливий вплив на майбутню політологію мала творчість італійського мислителя епохи Відродження Н.Макіавеллі (1469 - 1527рр. ). Макіавеллі одним з перших розглянув вчення про політику як самостійну царину знання. В центрі його політичного вчення була проблема державної влади, а всі його дослідження підкорені рішенню практичних завдань державного життя.
Другий, емпіричний період продовжувався від Громадянської війни в Америці до закінчення Другої світової війни. Дослідженням політичної дійсності був наданий науковий характер. Почалося вивчення поведінки людей у зв’язку з їх участю у державному управлінні , виникли наукові установи, що вивчали політичні відносини.
З другої половини ХХ ст. науку, що виробляє теоретичні уявлення про державне управління, почали називати політологією.

система цінностей, норм та стереотипів, що утворювала підґрунтя політичної культури в колишньому СРСР, потребує заміни на демократичні норми та цінності. Інтегративним показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи у суспільстві, яка набуває автономію та права, що належать їй. При цьому у перехідні періоди посилюється власна активність усього населення, що дозволяє народу України обирати із запропонованого спектру політичних партій та орієнтирів, вирізняти те, що відповідає його внутрішнім нахилам та переконанням. Специфіка політичного життя України диктує необхідність культивувати найважливіші елементи нової політичної культури у свідомості населення країни. До них можна віднести: національно-класову толерантність як гаранта стабільності та відсутності збройних конфліктів в умовах гострої соціально-економічної кризи; забезпечення свободи та примату особистих інтересів над громадськими як неминущих цінностей, в ім’я яких суспільство має долати труднощі посткомуністичного розвитку; руйнування стереотипів неповноцінності, хуторянства, перемога віри у можливість самостійного незалежного розвитку, який виступає основою для рівноправних стосунків з сусідами та створення іміджу України як держави, відкритої для всебічних контактів з цивілізованими країнами.